Творчество > Ангел (рассказ на украинском языке) 

    (10.10.09 23:29)  

Автор: Елена Крючкова

Проза / Рассказ, рассказ-миниатюра

Я – лише старий грішник, та одного разу я бачив ангела.
Того дня я сидів під церквою Святого Андрія, що на площі у центрі, і рахував свою "виручку". Тобто те, що я назбирав під час ранкової служби. Виходило щось із п’ятнадцять а чи шістнадцять цілкових, я вже закінчував рахувати – до речі, день був не найвдаліший, мабуть, через сонце – у людей був настрій до веселощів, а не до того, щоб помітити жебрака – коли раптом підійняв голову.
Десь кроків за двадцять від мене, просто за церквою, стояв старий житловий будинок, з високими вузькими вікнами, замурзаними пилюкою, та з таким же вузьким та глибоким двором. Сонце майже не діставало до його дна. Будинок мав два під’їзди, і саме тоді, коли я подивився туди, з того під’їзда, який був ближче до мене, вийшли двоє.
Спочатку вони були в тіні, але було видно, що вони у рясах. Не знаю, чому я продовжував на них дивитись – не так уже й рідко я бачу служителів релігії, при моїй роботі (я працюю жебраком біля церкви – і вважаю це справжньою роботою, адже я ходжу сюди щодня і отримую за це гроші; до речі, на відміну від декотрих, працюю я без вихідних, і на свята також). Щось у цих фігурах, які повільно рухалися у сутінку, затримувало мій погляд, щось не давало мені повернутися до лічіння грошей…
Аж ось вони, рухаючись в моєму напрямку, вийшли на середину двору, і я побачив, що трохи помилився. Один з них дійсно був священником, але другий – лише семінаристом.
Семінарист – дуже юний хлопець з темним волоссям та смаглявою шкірою, високий, стрункий – вів священника, обережно підтримуючи його під лікоть. Святий отець був дуже старий, такий старезний, що навіть я, хоча працював тут вже щось із п’ятнадцять років, ніколи не бачив його. Мабуть він давно вже не виходив зі своєї кімнати, але сьогоднішній, і справді дуже теплий, як для жовтня, день, змусив його підвестися, щоб побачити сонце.
Старий був зігнутий майже вдвоє, спирався на ціпок і ледве бачив навіть, куди ставити ногу. Він взагалі ледве пересував ноги, і я б, на місці того семінариста, вже б розлютився та втік, але той продовжував вести його, не виказуючи ніякого невдоволення. Коли вони підійшли ближче, я почув, що хлопець ще й підказує священникові, коли попереду рівно, а коли - камінець абощо. Я аж пирхнув зі сміху – мабуть і їм було чутно. Бо ж хіба не смішно – не може ходити, не бачить, а вперто все одно кудись лізе!
Але тут мені стало не до сміху, бо я зрозумів, що вони простують прямісінько до мене, до тієї самої лавки, де я зручно вмостився з усім своїм скарбом. Спершу я хотів піти – не хотів, щоб вони мене проганяли, або ще гірше – всілися поряд і почали читати моралі, я цього не люблю страшно, бо вже живу як живу і нічого міняти не хочу! А потім вирішив – не піду я нікуди! Чого б це я раптом мав іти? Як захочуть – нехай сідають поряд, місця досить. А спробують проповідувати мені – то вже їм дам відповідь!
І я вже збирався, нарешті, дорахувати свої гроші й відпочивати собі – коли вони підійшли.
Семінарист подивився із сумнівом на мене – а миюся я дуже нечасто, та й розчісуваватись моя професія не дозволяє – й хотів тягти старого далі. Проте той сказав: “Досить, сину мій, я вже залишуся тут” - і хлопець, поцілувавши йому руку, побіг собі, напевно вдоволений, що здихався. А священик сів якраз біля мене – так, начебто ані мій вигляд, ані сморід (авжеж, жебраки знають, як вони смердять – адже це частина продуманого образу, щось на зразок робочого інструменту) йому не заважали. Він сидів отак, склавши руки на ціпку, й посміхався сонцю, а я рахував гроші й стиха розглядав його.
Було йому, напевно, не менше дев’яноста років. Маленький зростом, та ще й скручений удвоє ревматизмом, він проте явно не страждав на старечий маразм. В усілякому разі очі його, які вже майже втратили колір, дивилися з розумом, і відчувалося, що є ще якісь думки у тій лисій голові, вкритій священицькою шапочкою.
- Сину мій, - раптом звернувся він до мене таким лагідним голосом, що в мені все завмерло. Ніхто й ніколи не любив мене, а він – любив. Я відчув це з першого звернутого на мене слова. – Зроби мені одну послугу.
Я був готовий для нього на все, але боявся, що він раптом скаже, щоб я кинув своє життя, йшов працювати - ну і всяке таке, що зазвичай кажуть священики таким, як я.
- Чого треба? – відповів я йому грубо, сподіваючись, що змушу його відчепитись від мене.
- Дозволь мені благословити тебе, - сказав він мені на це, зазирнувши прямо в мою душу. Досі я не знав, що вона в мене є, але його погляд знайшов мою душу – і вона змусила мене підвестися з лавки і стати перед святим отцем на коліна, і схилити голову.
Я стояв так перед ним, і сльози бігли по моїм щокам, коли він хрестив мене і проказував наді мною молитву, благословляючи мою грішну душу та моє непОтрібне життя. Наостанок він поклав руку мені на чоло і замовк. Рука його була суха, легенька та прохолодна – я почувався так, наче жовтий кленовий лист впав мені на лоба. Сльози перестали бігти, мені стало так хороше та спокійно, ніби я тільки-но народився і маю все життя попереду…
Раптом я зрозумів, що вже досить довго стою так навколішки.
- Яка ж це має бути довга молитва! – подумав я і підвів голову. Рука священика ковзнула з мого лоба і впала йому на коліно. Святий отець сидів прямо, наче й не було в нього більше ніякого ревматизму і майже століття за плечима. Другою рукою він тримався за лавку ніби боявся впасти. Його ціпок лежав поряд, прихилений до лавки збоку. Очі, широко розплющені, дивилися прямо в обличчя полуденному сонцю – і йому не було боляче від світла, бо там, де опинилася зараз його душа, світла мало бути ще більше.
Я, як і семінарист, поцілував його руку, підвівся, зібрав свою виручку і пішов геть.
Було це вже давненько, років п’ять потому пройшло. Я, як і тоді, працюю під церквою Святого Андрія жебраком. Я не змінився: не кинув жебракувати, не став до роботи "як всі люди" – адже я лише простий грішник, а не святий – живу, як хочеться.
Але одного разу я бачив ангела – ось чому я усміхаюся вам щоразу, коли ви приходите до нашої церкви.

© Елена Крючкова, 2009
Свидетельство о публикации: № 1397-35663/20071119

    (10.10.09 23:36)  

жизненный рассказ =)

    (10.10.09 23:36)  

упс.. ща молчу поймаешь ((

    (10.10.09 23:37)  

+ неплохо

    (10.10.09 23:39)  

а что делать если я не понимаю украинский?

    (10.10.09 23:40)  

> Nisfertiti [9]

За что?

    (10.10.09 23:40)  

> Hooligan [11]   (10.10.09 23:39)
> а что делать если я не понимаю украинский?

мАлитЦа)))

    (10.10.09 23:40)  

> Hooligan [11]

Учить надо =)

прікольненько:-)